Росія вводить війська, щоб захистити російськомовне населення, і я йому майже заздрю – його є кому захищати. А от нас - нема, кому. Українська мова не потрібна навіть українцям.

Комісар ОБСЄ з питань нацменшин повідомляє, що ситуація з нацменшинами в Криму катастрофічна. Має при цьому на увазі українців і татар.

Мої знайомі, що тимчасово проживали в Криму, з болем розповідають, як їхню дитину дразнили та бойкотували учні і керівництво школи тільки за те, що та говорила українською.

Українців принижують і висміюють в Україні, але чомусь не входять війська, щоб їх захистити. Права українців отримувати інформацію рідною мовою грубо порушуються - інформаційний простір України давно захоплений російськими квазі-культурними окупантами, і, як підсумок, улюбленою піснею українців стає "Ах, какая женщіна", патріотизм прирівнюють до фашизму, а любов до рідної мови стає ознакою екстремізму. Але ніхто не спішить рятувати українську від знищення. Хоч інформаційний простір – така сама державна територія, як і фізичний простір країни, і його кордони треба так само пильно оберігати, як і географічні кордони держави.

Нас нема кому боронити. Мовним питанням справа наліво лише спекулюють "праві" і "ліві". Приймають скандальний мовний закон, потім скандальний закон скандально скасовують, призначають комісії, планують чи то ввести латинку чи підвищити статус російської. Тільки у мене питання – куди ще його більше підвищувати, якщо все - від газетних розкладок і теле-радіо ефірів до ресторанних меню - російською?

Нас протягом століть переконували, що ми другосортні. Ба більше – що нас взагалі не існує. А ми взяли й повірили. То може досить вірити всьому, що говорить "старший брат", який, до того ж, є молодшим?!

Прислухайтесь - ця земля дихає по-українськи. Її корінне населення, те, що при корені, біля землі, говорить, співає і молиться українською. Якщо не від Сяну до Дону, то від Львова до Луганська точно. І навіть в Одеській області. І навіть в Донецькій. Всі села говорять українською – на свій лад, зі своїми говірками, інтонаціями, діалектами, але українською. Тільки чомусь вони, ці корінні мешканці України переходять на російську, як тільки опиняються у великому місті. Тож хто захистить студентку, що приїхала десь з-під Полтави до Києва, і соромиться говорити рідною мовою?

Тому я звертаюсь до українців: чому ви так зневажаєте рідну мову?

Запитую тих україномовних українців, які услужливо переходять на російську з поваги, як вони кажуть, до співрозмовника: коли ви навчитеся поважати самі себе?

Запитую російськомовних українців, які у своєї більшості з мамою чи бабунею ще спілкуються українською: чому ви відмовляєтеся спілкуватись однією з найпрекрасніших мов світу?

Запитую питомо російськомовних: чому азербайджанець, що продає фрукти на базарі коло мого дому, за два роки перебування в Україні, прекрасно вивчив українську і хвацько припрошує покупців до свого товару галицьким діалектом? Чому студенти з Африки за рік перебування в Україні слухають лекції і здають екзамени українською? Чому моя сестра, отримавши вигідну пропозицію, за пів-року оволоділа голландською на доброму розмовному рівні, а ви відмовляєтесь вивчити мову братнього народу, з яким проживаєте поруч? Відколи незнання стало доблестю й перевагою?

Толерантність – це медичний термін, який означає неспроможність імунної системи чинити опір агресору. За чотири століття російської окупації українці втратили свій імунітет і це, за всіма медичними показами, повинно мати летальний кінець. Тож коли, як не зараз, і хто, як не ми - не будьмо толерантними, бо в нас немає нікого, хто міг би ввести війська на захист нашої мови.