- Рядовий Кондратенко! - Друже полковнику! - Приїджав начштабу… Нагороду привіз - Друже полковнику. - Нагородити хтів. Орденом. Лічно! - Дозвольте доповісти! - Тєлєвідєньє було. П’ятий канал. Журналістів зо два десятки… - Я… - Але награда не знайшла героя! І ти знаєш чому? Отакий собі несподівончік. Вся бригада збилася з ніг шукаючи самого влучного стрільця України… А він в самоволці?! - Друже… - Тамбовській вовк тобі друже! Це ж така ганьба! На весь світ ганьба… - Дозвольте… - Аж ніяк! Не можу я тобі нічого дозволити, бо ти сам собі дозволяєш забагато. І шо мені з тобою робити? Про твої ратні подвиги вже пісні співають. Ліричні. А ти… - Я не в самоволці був! - А де ж ти був? Примус починяв, мабуть. - Я був в полоні… - В полоні… А як же ж. Де ж ти міг знаходитись. Звісно, в полоні. І я був колись в полоні. В полоні ілюзій я був тоді, коли тебе до нагороди предстявляв. - Друже полковнику, але ж це правда. - Ось ні на скілечкі не вірю… Сідай. Розповідай. - Та нема шо розповідати. Дурня якась вийшла. - Знаю я твою дурню. П’яток танків, пара «Градів» і дві роти двохсотих… - Ну не дві роти… - Чаю будеш? - А кохфе немає? - Нагла вусата морда… - Із лимоном, якщо… - Розповідай вже. Катували? Допитували? - Та не катували зовсім. «Ласковий май» з Вікою Цигановою не вмикали - отож не катували. А допиту не було ніякого. Спитали звідкіля, правосєк чи снайпер. - А ти, як Космодем’янський мовчав, ясна річ. - Навпаки, розповідав геть усе. - Шо ти там розповідав? - Розповів, шо працюю трахтористом, возю кухню для шефповара; шо таке автомат, - бачив, але до рук брати боюся, бо до буддизму схиляюся, як та верба до гладі озерної. - І шо, повірили? До гладі… - Та їм там усьо по фігу – вони мене для тєлєвізору допитували, за для картинки. - Російське телебачення було? - Оператор був один, чисто як глиста, косить під іномовця, але мордяка така шо «Матроська тиша» по ній ридає денно і нощно. - А хто допитував? - Та наркоман якийсь. Все питав мене: «Ти мєнья узьнал? Узьнал ти мєнья?» - Звідки, кажу я ж трахторист, моя справа трахтор починяти. - А він? - «Я Гіві!» волає, аж піна з рота… - А ти? - Кажу йому шо пам’ятаю одного Гіві, який в Ялті до моєї дівчини приставати питавсь, а потім зуби свої уздовж всього променаду збирав на карачках. - А він? - Матом. Дуже так нечемно. Ще там двоє були, підтявкували. - Ну ти й не забарився з відповідю… - Так а шо мені слухати. Я ж без кляпа сидів. Розповів, хто були їхні прабатьки і до якої промамки їм треба йти. - І шо Гіві? - Схватив шаблю якусь, мабуть шахтарський театральний кружок пограбували, і почав розмахувать реквізитом в мене перед очіма. - Моторошно було? - Трохи. Я оператору цьому так і сказав, шо зараз в прямому ефірі росіяни побачать самокастрацію бойового російського півня. В кращіх японаматьських традиціях. - Брешеш же… І не катували зовсім? - Ну, пару стусанів там… Часу в них, мабуть, не було. Розстріляти мене хтіли. - От сучьє плем’я… - Тож, повели мене на розстріл, я їм розповідаю усю їх родословну, ще від царя Гороха, аж раптом «бабах!» метрах у десяти снярядина. Цих трьох, шо вели мене – на шматки, а мене багнюкою з ног до голови ізмазюкало. І приглушило трохи. Контузія така собі. Слєгонца. - Йокарний москаль! - А тут з-за рогу виповзає… - Танк. - Як ви здогадалися? - Не зважай. Де ти, там завжди якийсь танк. - Отож бо. Побачили мене, зупиняються. За свого прийняли. А я такого танку ще не бачив. Мені стало цікаво. - І ти до середини поліз. - Так, якщо кличуть… Вони ж мене за пораненого… А там внутрях чого тіки нема. - Ну ти їх і… - Ага. Тіки водія залишив. Хоч я і трахторист… - Від слова трахатись. - Від слова трахать… але танк возюкати не доводилось. Кажу йому поїхали до нас. Каву, радушіє, цугундер обіцяю. - І він відразу погодився. - А хто не погодиться, коли пістолем в потилицю тичуть. - І так ви прибули в розташування… - Та ще там… - Розповідай. - Коли розвертали танк, зачепили ріг будівлі. А там сєпарів штук п’ятдесят. Голяка. - Мюзік-хол «Колорадський гамасєк»? - Виявилося, шо це міська лазня і вони суботню помивку затіяли. А тут ми із танком. Довелося взяти їх в полон. - Усіх? Без супротиву? - А хто буде пручатися, коли тобі танк дулом в мордяку цілить. - І як тебе свої зустріли? Стріляти не почали. - Наші не стріляли. Вони як побачили ту голожопу братію, так в усіх сльози на очах. Який там стріляти. - Сльози? Від жалю? - Від сміху. Тож дозвольте доповісти,! - Доповідай. - Друже полковнику, рядовий Кондратенко з полону прибув. Зі мною полонених сорок чотири штуки і танк Те дев’яносто одна штука з повним боєкомплектом. - Дякую за службу! Але ж як ти в полон примудрився потрапити? - Та нема шо розповідати. - Подобається мені такий початок… © Федор Сухов [02.02.2015]